ДО БОЮ!

Сніг паде мені до ніг, ніжно, тихо, ненароком.
Але вітер крок за кроком підніма його у вись.
Тиша в полі, лиш тополі, одинокі і замерзлі
простяглися вздовж дороги й споглядають нам у слід.

Ми, одягнені по формі, з автоматом на плечі
стомлені, голодні йдем по полю уночі.
Ми не злодії, солдати, України ми сини.
На Донеччині ми вдома, а не десь на чужині.

Ці стежки і та діброва все знайомо тут мені.
Тут я виріс, тут живу, лиш одного не збагну
що ж тут трапилось такого, люди милії якого ...
ви зріклися свого роду, української землі?

Тепер злодіїв багато, в формі, також з автоматом,
з танком, з градом, з руським стягом.
Вони тут щоб нас вбивати, грабувати, гвалтувати
волю нашу щоб зламати і над нами панувати.

Та не вдасться їм ніколи поневолити цей край!
Тут всі звикли до свободи як себе не називай
українець ти чи руський, ти єврей чи ти грузин
на Донеччині ти просто України вільний син.

Ми всі різні, з різних місць, тут зустрілися колись
Хтось із Львова, хтось з Одеси, хтось з Херсону
В когось батько із Сибіру, в когось дід із Таганрогу
щоб отримати свободу кожен мав складну дорогу.

Тож повстанемо до бою і свій край захистимо
українською рукою банди ці розіб'ємо.
І ніхто більш не посміє на наші землі зазіхати.
Це наш край і ми тут будем неодмінно процвітати